«У Харкові я була „людиною бетону“, агностиком-інтелігентом без прив’язки до традицій». Змінити ритм міста-мільйонника на життя у селищі на Буковині і почуватися абсолютно щасливою можливо. Ось історія айтівиці з EPAM, яка це доводить

23 лютого 2022 року старша менеджерка з розробки в EPAM Катерина Сушкова не вірила, що наступного ранку її життя кардинально зміниться. Разом із чоловіком і сином вона засинала у квартирі в центрі Харкова, плануючи робочу нараду з командою на наступний день. Уже о п’ятій ранку 24 лютого родина побачила з вікна спалахи боїв на околицях міста. Того ж дня вони вирушили на захід України. За кілька місяців новим домом для сім’ї стало селище Берегомет у Чернівецькій області. Катерина розповіла dev.ua про життя в маленькому населеному пункті, адаптацію після вимушеного переїзду та трансформації, які принесла війна і нова реальність. Далі — пряма мова фахівчині.

30 годин до нової реальності

Наш виїзд із Харкова був доволі сумбурним. Власне, як у всіх наприкінці лютого 2022. Власну машину ми якраз напередодні віддали на плановий ремонт, тож чоловіку довелося терміново забирати її з СТО, шукати готівку та бензин під звуки вибухів. Ми сподівались, що авто не перегріється на шляху, і їхали по черзі, адже на початку головною метою було переїхати за Дніпро.

Одразу скажу, що ми не планували еміграцію. Ми багато подорожували і ще років десять тому прораховували варіанти з Канадою чи США, але зрозуміли, що загальний рівень життя з усіма витратами, а ще невідворотній період адаптації в іншій країні нам не підходять. Ми хотіли жити в Україні. 

Отже, в дорозі зі сходу на захід ми виходили з того, де зможемо забронювати житло. Так спочатку ми опинились в Буковелі, потім в Івано-Франківській області, а з часом відшукали вільний будинок для оренди, який нам сподобався, саме в Берегометі, в Чернівецькій області. 

Селище підкорило нас своєю неймовірною природою і задовольнило інфраструктурою: тут є школи, супермаркети, а до Чернівців лише 50 кілометрів. Ми зрозуміли: повертатися в Харків поки небезпечно, інші міста з різних причин були нам не до душі, а мати «віллу в Карпатах» — ідея, яка подобалась обом.

Автономна фортеця: будівництво під час війни

Коли ми вирішили пустити коріння, виявилося, що знайти ідеальний готовий дім майже неможливо — або задорого, або проєкти здавались нам дивними, або нерухомість занедбана. Тож восени 2022 року ми купили ділянку і почали будувати власну «автономну фортецю». Заїхали в неї вже у 2025-му.

Для нас, як для людей з ІТ, критично важливо було налагодити побут так, щоб ніякі блекаути не зупиняли процеси. Тим паче, що в Берегометі виникали знеструмлення навіть без обстрілів — просто мережі старі. Тому наш дім готовий до будь-якого сценарію. У нас є тепловий насос, пелетний котел на випадок перебоїв з електрикою і потужна пічка-камін, яка може прогріти весь будинок. Звісно, ми маємо Starlink, інверторні батареї, генератор. В селищі відсутність 4G чи світла для багатьох не є катастрофою, але для нашої роботи це критично, тому ми підготувалися на 100%.

Сільська школа, де вчать з душею

Звісно, я думала про добробут сина. В Харкові ми звикли до приватних садочків та певних стандартів. Тут він пішов у перший клас звичайної сільської школи, і зізнаюсь, що я, як людина з педагогічною освітою, приємно вражена. У класі всього 13 дітей, підхід максимально індивідуальний. Вчителі самі створюють освітні матеріали, уроки проводять і на килимках, використовують принципи Нової української школи. Все затишно, чисто і робиться все як для себе.

Мій син біжить до школи з радістю. Він уже говорить як справжній маленький гуцул, вбирає в себе цінності природи та любові до традицій. При цьому він не відірваний від світу — ми постійно беремо його з собою в поїздки до Чернівців чи за кордон. Це дивне, але прекрасне поєднання: бачити, як ростуть ягоди в лісі, і водночас розуміти ритм великого міста.

Все ж таки ми припускаємо, що можемо переїхати до Чернівців, коли син підросте. Є ймовірність, що середню школу ми оберемо там.

Пармезан, Маланка та «людина бетону»

Жити в 50 км від Чернівців — це мати доступ і до культури, і до специфічного буковинського комфорту. Тут дивовижний мікс: у маленьких сільських крамницях легше знайти хороший італійський пармезан чи ногу хамона, ніж раніше у харківських супермаркетах. Їжа надзвичайно смачна, ягоди ростуть просто на подвір’ї. А місцевий менталітет — це окрема любов. Тут живуть українці, румуни, молдавани, і ця суміш робить людей дуже відкритими. До кордону з Румунією дуже близько, за дві години можна поїхати у великий супермаркет і купити щось специфічне, якщо хочеться. За 4 години можна дістатись Львова, за 2.5 доїхати до Буковелю — і все це по дорозі з просто неймовірними краєвидами.

У Харкові я була «людиною бетону», агностиком-інтелігентом без прив’язки до традицій. Тут же ми відкрили для себе активну Маланку, фестивалі, місцеві повір’я. Подружились з місцевими: купляємо у них домашні продукти і можемо попросити про допомогу у побуті. Ми для них, звісно, дещо «інакші», але свої. Радію, що тут ми знайшли чудових друзів, з якими разом відзначаємо свята і регулярно спілкуємось.

Дім, про який я мріяла

Війна зруйнувала багато моїх внутрішніх опор, але життя в селі допомогло побудувати нові. Раніше я не могла відрізнити ожину від чорниці, а зараз вчуся розуміти трави та дерева.

Раніше успіх для мене вимірювався іншими речами. Зараз я виходжу на двір, влітку влаштовую пікнік, дивлюсь на гори — і почуваюся неймовірно щасливою, наче живу на курорті. Адже 90% часу навколо мене надзвичайна краса. Зараз я маю відчуття, що знаходжусь нарешті на своєму місці, досягла того, чого хотіла, і більше нікому нічого не маю доводити. Можна просто жити. Тут і зараз.